411 днів на передовій: історія 58-річного прикарпатця з Тлумаччини

58-річний Іван Артим з Тлумаччини – військовий на пенсії, за плечима 20 років служби у внутрішніх військах, зокрема конвоїром у колонії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він одразу пішов у ТЦК, але через вік його не брали. Запропонували роту охорони, де він ремонтував техніку для фронту, однак постійно просився на передову.

«Наших хлопців з роти охорони забирали в „десятку“, а старших – мінус. І мені, то так було обідно… Але прийшов і мій час. Треба було людей, і я потрапив у 24 бригаду», – розповідає Артим.

Відбір у підрозділі був ретельний: бойовий ротний із досвідом 2014 року разом із психологом та медиком особисто спілкувався з кожним. З усієї групи новобранців відібрали лише сімох, серед них – Івана. Їм додатково влаштували 14 днів навчань. На питання ротного «Будете воювати?» Артим відповів: «Буду».

Перший бойовий вихід – 6 січня 2025 року в Часів Яр. Разом із молодим побратимом із Закарпаття вони отримали позицію, яку провідник позначив саперною лопаткою зі словами: «Вибачте, це ваша позиція». Навколо – розбите місто, літають дрони. Бійці окопувалися кілька днів, поки їх не помітив ворожий дрон.

«Десь через годину прилетіли FPV і кидають дев’ять скидів. Нас розбирають наніц. На щастя, ми так хитро викопали, що мали нори по боках і там сховалися. Наші думали, що ми вже „200“, бо рація не відповідала», – згадує військовий.

По них працювали артилерія, гелікоптери, «гради». Найстрашніше, каже Артим, коли стріляв танк: пострілу не чути, аж поки не прилетить. Через 20 днів мали вивести, але він відправив замість себе молодшого побратима, бо бачив, що тому важче, а сам залишився ще на 15 днів.

Другий вихід – 45 днів у руїнах Часового Яру, за 70 метрів від ворога. Тримав оборону з двома добровольцями-ув’язненими. Інші бійці побоювалися з ними йти, але «Іванович» швидко знайшов спільну мову: «20 років суворого режиму. Я все те, що ви, знаю, лиш ви за одними дверима були, а я за другими».

Третій вихід тривав 75 днів. Тоді, каже, відчувалась велика підтримка командирів: «Виходимо по рації, що у нас серйозна ситуація, чуємо: „Хлопці, почекайте. Тримайте оборону, за 15-20 хвилин підлетять два наші дрони і будуть вам помагати“. Постійно так було». Дрони скидали воду, таблетки, сигарети, а коли в Артима розламалися окуляри – купили нові й скинули з дрона.

Четвертий вихід став найтривалішим – 256 днів, з 1 серпня 2025 року до травня 2026-го. «Були такі моменти, що думали, до вечора нас вже просто не буде. Ні одної позиції, ні другої. Але наші дрони підлітали і скидали все, що нам треба. Командири мінометку наводили, куди ми казали. І ми далі тримали», – зітхає чоловік.

Дев’ять місяців без миття, рани натирали, хлопці нервували. «Але тут він злиться, головою б’ється, а через дві години по рації повідомляють, що йде ворожа група. І він вже ту злість скеровує на ворога. Злість на ворога і підтримка командирів дуже мотивували», – каже Іван.

Вихід із позицій тривав майже два тижні. Він ішов із пораненим побратимом і ніс речі загиблого – того хлопця, з яким був перший раз. «Він воював на сусідній позиції, я не міг його лишити. Я зайшов на ту позицію, побачив, що він сильно обгорів. Я зняв на телефон усе, забрав його телефон, жетон і взяв зразки ДНК, аби його визнали „200“. Зараз винести його тіло неможливо. Ми самі ледве повиходили», – розповідає Артим.

Поранений падав, і тоді Іван сів поруч: «Я взяв сигарету, сів біля нього курю й кажу: „Ти не йдеш, і я не йду“. Він дивиться здивовано, а потім таки встає і ми пішли». Дорогою броня наїхала на міну, але машина витримала й доправила всіх.

Вдома дружина не знала, чи живий чоловік, але слала посилки через головного сержанта. У селі вже говорили, що він безвісти зниклий. «Я не хотів розстроювати дружину. Бо спитається, а скільки ще? Що я їй скажу, як сам не знаю, чи три місяці, чи чотири. А то аж дев’ять вийшло!» – каже він.

Із дому передавали сигарети, домашню ковбасу, балик – усе скидали дроном. «Хлопці дивувалися, звідки таке забезпечення і що то за свято? А то все з дому дідові передали. Дідові – бо у мене два онуки, яких я дуже люблю. Старшому 14, а меншому – 9. Я їм подаруночки купив. Вони такі герої тепер. Поважають мене, люблять. Дуже чекав зустрічі з ними», – ділиться Іван Артим.