411 днів на передовій: історія 58-річного бійця з Тлумаччини

Іван Артим, позивний «Іванович», нині в довгоочікуваній відпустці. Каже, щоб відволіктися, працює біля хати. Чоловік — військовий на пенсії, за плечима 20 років служби у внутрішніх військах, зокрема конвоїром у колонії.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, пан Іван одразу пішов у ТЦК, але через вік його не брали. Запропонували роту охорони, що формувалася в Тлумацькому районі. Чоловік ремонтував техніку для фронту, однак постійно просився на передову. Згодом його зарахували до 24-ї окремої механізованої бригади.

«У нас був ретельний відбір. Ротний із досвідом 2014 року разом із психологом і медиком особисто спілкувався з кожним. З усієї групи відібрав лише сімох, серед них і мене. Потім ще 14 днів додаткових навчань», — розповідає боєць.

Перший бойовий вихід — 6 січня 2025 року. Разом із молодим побратимом із Закарпаття він опинився на позиції в Часовому Яру. Навколо — зруйновані будівлі, літають дрони. За кілька днів їх помітив ворог, і почалися обстріли. «Нас розбирають нанівець. На щастя, ми хитро викопали нори по боках і там сховалися. Наші думали, що ми вже „200“, бо рація не відповідала», — згадує Артим.

Найстрашніше, каже, коли працює танк: пострілу не чути, аж поки не прилетить. Через 20 днів мали виводити, але Іван відправив замість себе молодшого побратима, а сам залишився ще на 15 діб.

Наступні виходи були довшими — 45 і 75 днів. У руїнах Часового Яру він тримав оборону за 70 метрів від ворога разом із двома добровольцями, які раніше відбували покарання. «Вони спитали, чи я випадково не сидів, бо дуже багато розумію їхнього. Кажу їм: „20 років суворого режиму. Я все те, що ви, знаю, лиш ви за одними дверима були, а я за другими“», — усміхається військовий.

Найтриваліший вихід тривав 256 днів — із серпня 2025-го до травня 2026-го. Усі дев’ять місяців — без миття, з ранами, що натирали. «Були моменти, коли думали, що до вечора нас уже не буде. Але наші дрони скидали все необхідне, командири наводили мінометку. Злість на ворога і підтримка командирів дуже мотивували», — ділиться Іван.

Вихід із позицій був важким: майже два тижні йшли до точки евакуації. Іван ніс речі загиблого побратима, з яким був у першому виході. «Він сильно обгорів. Я зняв усе на телефон, забрав жетон і взяв зразки ДНК, аби його визнали „200“. Зараз винести тіло неможливо», — говорить він. Пораненого побратима підганяв, а коли той упав, сів поруч і сказав: «Ти не йдеш, і я не йду». Той підвівся, і вони дійшли. Дорогою броня наїхала на міну, але всі лишилися живі.

Із рідними на позиціях спілкувався лише двічі, щоб не розстроювати дружину. Вона пересилала посилки через головного сержанта. «У селі вже говорили, що я безвісти зниклий, бо дев’ять місяців ніхто нічого не знає. А дружина мовчала і слала посилки. Сигарети, домашню ковбасу, балик. Хлопці дивувалися, звідки таке забезпечення. А то все з дому дідові передали», — розповідає «Іванович».

Зараз Іван Артим нарешті зустрівся з онуками — старшому 14, меншому 9. «Вони такі герої тепер. Поважають, люблять. Завжди прибігають, сідають коло мене і щось розказують. І я маю щось їм розказати. Дуже чекав зустрічі з ними», — підсумовує боєць.