Кушнір із Корнича відтворив понад 400 кептарів за вісім років

До кушнірства Михайло Вінтонюк прийшов уже в дорослому віці. Свого часу він працював на будівництві, пилорамі та заправці, а у вільні години вишивав. Перший справжній гуцульський кептар чоловік придбав собі на тридцятиріччя, позичивши гроші в друга.

Усе змінила випадкова зустріч. Допомагаючи літній жінці Марії Антонюк у сусідньому селі, Михайло побачив у її оселі давню фотографію молодят Софії та Михайла Гнатюків у гуцульських кептарях. Виявилося, що це батьки господині, які все життя займалися кушнірством і навчили ремесла доньку. Михайло попросив пані Марію показати йому, як працювати зі шкірою.

«Пані Марія — педагог від Бога, бо хотіла і вміла передати свої знання. Вона ніколи не казала, що я зробив щось погано. Навпаки, якщо щось не вдавалося, хвалила, але відразу показувала, як можна зробити краще», — згадує майстер.

Першим виробом став кептар, схожий на той, що був на старій світлині. Спочатку Михайло навіть не знав про спеціальні голки для шкіри й намагався пробивати її звичайними — робота йшла повільно, а руки були поколені. Згодом він пошив ще один кептар для брата, і на Великдень обоє прийшли в новому вбранні до церкви. Там роботу побачив односелець і зробив перше замовлення.

Відтоді кушнірство стало для Михайла основною справою. На один кептар він витрачає від двох до шести тижнів. За вісім років майстер пошив і відреставрував понад 400 виробів, серед яких 12 нових кептарів, відтворених за давніми зразками вбрання, яке носили на Покутті, Бойківщині, у Микуличині, Городенці, Космачі та на Буковині.

«Пишаюся цими копіями, бо намагаюсь відтворити щільність шкіри, відтінок, нитку, шви, щоб все було як колись. Хочу зберігати кушнірство для історії. І дуже сподіваюся, що і далі будуть майстри, яким це буде цікаво», — каже Вінтонюк.

Від наставниці він дізнався не лише про шиття, а й про давні способи обробки матеріалів. Сап’ян — міцну шкіру для кептарів — колись могли виготовляти, замочуючи козячі шкіри у воді з курячим послідом. На Покутті для обробки використовували також воду, сіль, оцет та грис. У минулому в Корничі працювали чотири кушніри, які самі розводили овець і вичиняли шкіри. Михайло теж тримає овець і баранів, але сировину для виробів закуповує у Польщі.

Окрема сторінка його роботи — реставрація. Однією з найособливіших майстер називає відновлення 140-річного кептаря з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», який носила мама головного героя. Бували й непрості випадки: якось клієнт приніс родинний кептар із плямою, і, намагаючись її вивести, Михайло випадково пропалив стару шкіру хімічним розчином. Вихід знайшов на місцевому базарі — придбав інший старий кептар із прогнилими плечима, відпоров від нього кишеню та використав її для відновлення реліквії.

Свої нові роботи Михайло досі показує наставниці.

«Кожну свою нову роботу я показую пані Марії і дякую Богу, що маю кому здати екзамен. А вона дуже щаслива, що мені вдається», — розповідає кушнір.

Разом із племінницею Надією майстер започаткував проєкт «Відродження». Спершу вона фотографувала кептарі до та після реставрації, а згодом вони почали влаштовувати фотосесії у старовинних гуцульських строях. Першу таку зйомку провели у 2021 році. Пізніше біля будинку кушніра організували етнофестиваль із народними майстрами, показом старовинних кептарів, музикою та ватрою, під час якого збирали гроші для українського війська. Михайло також привозить свої роботи на інші благодійні фестивалі, де після дефіле розповідає відвідувачам про кушнірство та процес виготовлення традиційного вбрання.

Від одного з нащадків колишніх корницьких майстрів він отримав у подарунок сторічну кушнірську голку, якою можна робити силянки — оздоби для кептарів. Тепер майстер хоче не лише відтворювати старі зразки, а й колись створити власний авторський кептар, а ще сподівається передати ремесло наступному поколінню.

«Кушнірство — це моє життя. Хочу відродити якомога більше кептарів і колись створити свій авторський. І всім серцем мрію, щоб ця справа жила. Тому прошу свого сімнадцятирічного сина, щоб він вшив хоча б один кептар», — підсумовує Михайло Вінтонюк.