«Страшний ентузіазм»: як Франківськ жив напередодні незалежності

До 35-ї річниці незалежності України активісти, які стояли біля витоків демократичних змін у місті, поділилися спогадами про ті часи. Володимир Ковальчук, Роман Гладиш та Тарас Майстришин розповіли, як Франківськ жив напередодні проголошення незалежності.

За словами Володимира Ковальчука, перші демократичні процеси в Україні розпочалися під впливом національних рухів у країнах Балтії, Грузії, Вірменії та Польщі. У Франківську гуртувалися молоді активісти та люди, які відбували ув’язнення за політичні переконання, зокрема учасники Української Гельсінської спілки.

У 1988 році в місті створили культурно-наукове товариство «Рух», яке займалося просвітницькою діяльністю, а згодом перейшло до політичної боротьби за демократичні зміни та незалежність. Активісти організовували свята писанки та вишиванки, вертепи, мистецькі заходи й читання Шевченка. Володимир Ковальчук пригадує, що люди йшли на будь-який захід тисячами, і їх навіть не треба було сильно скликати.

Роман Гладиш описує ті роки як час «страшного ентузіазму». Масові мітинги стали звичною частиною міського життя, а всі підтримували ідею незалежної України. Знаковими місцями для франківців були Вічевий майдан та Дем’янів Лаз, де у 1989 році відкрили масові поховання жертв радянських репресій. Також важливою була церква Святого Дмитрія на Пасічній, де відбувалися перші на Прикарпатті богослужіння відновленої Української греко-католицької церкви.

Тарас Майстришин займався випуском газети «Крок» — першої демократичної газети на заході України. У центрі міста активісти використовували «паркан гласності», а згодом встановили інформаційний куб, де розміщували оголошення про події.

Одним із найяскравіших моментів стало підняття синьо-жовтого прапора над ратушею. 20 січня 1990 року активісти встановили щоглу з прапором біля фонтану, але вночі її зігнули пожежною машиною. Наступного дня вони вимагали повернути прапор, але влада не відповіла. Тоді люди зібралися на Вічевому майдані, і Тарас Майстришин, узявши прапор, виліз на риштування ратуші, яка була на реконструкції. Він прив’язав стяг своїм махровим шарфом, і над містом замайорів синьо-жовтий прапор. На його вигук «Слава Україні!» натовп відповів «Героям слава!».

Через кілька днів влада змусила зняти прапор, але на Великдень 1990 року його освятили в катедрі та урочисто підняли над ратушею вже офіційно.

24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності, франківці вийшли на мітинг. Роман Гладиш згадує, що люди проживали момент, на який чекали десятиліттями, і говорили, що Україна більше не повернеться до москви. Водночас ніхто не знав, якою буде нова держава. Економічна криза, дефіцит і талони робили перші роки незалежності непростими, але більшість розуміла, що держава швидко не будується.

Сьогодні активісти кажуть, що поняття незалежності змінилося: тепер її доводиться захищати зі зброєю. Роман Гладиш пригадує слова Ореста Дичковського про те, що росія спробує повернути владу над Україною. Володимир Ковальчук зізнається, що тоді ці слова не сприймали серйозно, але вони виявилися правдивими. Тарас Майстришин наголошує, що тепер незалежність відчувається інакше, адже за неї доводиться стояти, і закликає молодь втримати її.