Від "Просвіти" до взводу: історія офіцера Михайла Січки з Прикарпаття

Михайло Січка ще донедавна був керівником Івано-Франківського обласного об'єднання "Просвіта". Нині він лейтенант, командир взводу у 91 окремому протитанковому батальйоні, працює з розвідувальними безпілотниками на Покровському напрямку — на межі Дніпропетровської та Донецької областей. Його завдання — бачити переміщення ворога, виявляти цілі й передавати цю інформацію далі.

За його словами, одного дня, коли він вирішив піти до війська, не було. Рішення складалося з багатьох думок і відчуттів. Передусім це відповідальність перед державою, суспільством і собою. "Тут є особисті моральні причини відповідальності перед державою, відповідальності перед суспільством і відчуття, що я чоловік, все ж таки, хто ж має захищати країну, як не я", — пояснює він.

Була й особиста складова. У "Просвіті" Михайло працював із ветеранськими проєктами й поступово відчув межу між собою та тими, для кого ці проєкти робилися. "Ми в «Просвіті» реалізовували ветеранські проекти і завжди було відчуття, що ти там не свій, що ти, напевно, чужий", — каже він.

До військкомату він пішов ще першого дня повномасштабного вторгнення і вистояв чергу. Наступного дня йому порадили залишитися в цивільному житті, мовляв, тут він поки що корисніший. Згодом у "Просвіті" почалися великі проєкти за підтримки ООН, допомога внутрішньо переміщеним людям, робота з дронами та РЕБ. Та з часом підтримка ВПО стала частиною державної політики, долучилися великі програми й організації, і відчуття власної потрібності вже не було таким гострим. "І, напевно, в той час в мене було якесь відчуття, що я щось недоробляю, що роблю замало", — згадує Михайло.

Рішення визрівало кілька місяців. Найважче було сказати про нього рідним і колегам. Зрештою він зібрав речі й поїхав у військову частину, де ще місяць чекав на оформлення документів. "Чесно кажучи, було бажання зібратися і поїхати назад", — зізнається він. Але не повернувся.

В армію Михайло прийшов із певним уявленням про роботу безпілотників, тому напрямок обрав свідомо — вакантна офіцерська посада знайшлася в розвідці. "Так, я перейшов до розвідувальних БпЛА і досі працюю з ними. Ми намагаємося бути очима наших збройних сил, бачити переміщення ворогів і наводити на цілі".

Командувати людьми на початку було непросто: частина підлеглих мала значно більший бойовий досвід. "Командир взводу – це одна з найнижчих офіцерських посад, тому я теж брав участь в бойовій роботі. Я постійно залучений до бойової роботи", — розповідає офіцер. Згодом він пережив прильоти артилерії, КАБи й касетні боєприпаси, не раз доводилося ховатися від ворожих FPV. Так досвід, якого бракувало на старті, прийшов сам.

Війна, за його словами, змінює відчуття відповідальності. "Тут відповідальність за життя побратимів, за своє життя. І, якщо про більшу ціль, розумієш, що якщо не будеш справлятися, то просяде весь фронт. А якщо просяде в одному місці — далі просяде в іншому. Тому відчуття відповідальності дуже сильно зростає". Змінюється й ставлення до матеріального: речі й гроші стають лише інструментом для збереження головного — життя.

Досвід "Просвіти" не залишився поза військовою частиною. Навички комунікації та роботи з різними людьми допомагають і в армії, адже це не лише бої, а й організація, логістика, навчання. Михайло багато читає, тож домовився з ініціативами, які передають літературу військовим, і на командно-спостережному пункті організував невелику бібліотеку. Книжки швидко розібрали. "Дім має бути з традиціями, має бути з культурою, з оберегами", — говорить він.

За його спостереженням, змінюється й ставлення українців до власної ідентичності: "Ми бачимо, наскільки змінилася індустрія музики, літератури, наскільки це все отримало величезний поштовх". Українські назви з'являються на дронах і спорядженні, на формі — нашивки, прапори, символи.

Про підтримку тилу Михайло говорить радше з втомою, ніж із докором. "Дуже часто здається, що ми покинуті самі на себе, бо збори стоять", — каже він. Суми, які з цивільного боку видаються великими, на фронті швидко зникають: пальне, деталі, ремонт. Тож потрібні не лише аптечки чи бронежилети, а й ремонт автомобілів, пальне та фахівці робітничих професій. Іноді найкраща допомога — та, про яку військового просто запитали.

Після війни, переконаний Михайло, повернення в суспільство буде непростим. "Держава має думати, як забезпечити майбутнє військових. Насправді буде не так просто повернутися у суспільство. Ми всі стикнемося з великими викликами". Для себе він бачить дорогу назад до "Просвіти" — до роботи з культурою, освітою та ветеранською політикою. "Я, насправді, дуже любив цю роботу, вона надихає. Це те, що спонукало мене піти в армію, бути корисним українському суспільству".

Сили дають сім'я та друзі, які чекають і не забувають. Іноді достатньо простого "Привіт. Як справи? Чи в тебе все добре?". Надихає й робота: успішна бойова місія, повернення побратимів живими, професійне зростання людей поруч. "А також надихає розуміння, що з кожним днем закінчення війни на один день ближче. Що залишилося одним днем ближче до повернення додому".