Кушнір із Корнича відтворив понад 400 кептарів за вісім років

До кушнірства Михайло Вінтонюк прийшов уже в дорослому віці. Свій перший автентичний гуцульський кептар він придбав на тридцятиріччя, позичивши гроші в друга. До того чоловік працював на будівництві, пилорамі та заправці, а у вільний час вишивав.

Змінити заняття допомогла випадкова зустріч. Допомагаючи літній жінці Марії Антонюк у сусідньому селі, Михайло побачив у її оселі давню фотографію молодят Софії та Михайла Гнатюків у гуцульських кептарях. Це виявилися батьки господині, які все життя займалися кушнірством і передали ремесло доньці. Михайло попросив пані Марію навчити його працювати зі шкірою.

«Пані Марія — педагог від Бога, бо хотіла і вміла передати свої знання. Вона ніколи не казала, що я зробив щось погано. Навпаки, якщо щось не вдавалося, хвалила, але відразу показувала, як можна зробити краще», — розповідає майстер.

Першим виробом став кептар, схожий на той, що був на старій світлині. Спочатку Михайло навіть не знав про спеціальні голки для шкіри й намагався пробивати її звичайними — робота йшла повільно, а руки були поколені. Далі він пошив кептар для брата, і на Великдень обоє прийшли в новому вбранні до церкви. Там роботу побачив односелець і зробив перше замовлення.

Відтоді кушнірство стало для Михайла основною справою. На один кептар потрібно від двох до шести тижнів, а за вісім років майстер створив і відновив понад 400 виробів. Серед них — 12 нових кептарів, відтворених за старовинними зразками вбрання, яке носили на Покутті, Бойківщині, у Микуличині, Городенці, Космачі та на Буковині.

«Пишаюся цими копіями, бо намагаюсь відтворити щільність шкіри, відтінок, нитку, шви, щоб все було як колись. Хочу зберігати кушнірство для історії. І дуже сподіваюся, що і далі будуть майстри, яким це буде цікаво», — каже Вінтонюк.

Від наставниці він дізнавався не лише про шиття, а й про давні способи обробки матеріалів. Зокрема, сап’ян — міцну шкіру для кептарів — колись могли виготовляти, замочуючи козячі шкіри у воді з курячим послідом. На Покутті для обробки використовували також воду, сіль, оцет і грис.

Колись у Корничі працювали чотири кушніри, які самі розводили овець і вичиняли шкіри. Михайло теж тримає овець і баранів, але сировину для виробів закуповує у Польщі.

Окремою сторінкою стала реставрація 140-річного кептаря з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» — його носила мама головного героя. Бували й складні випадки: якось клієнт приніс родинний кептар із плямою, і, виводячи її, Михайло випадково пропалив стару шкіру хімічним розчином. Раду знайшов на місцевому базарі — купив інший старий кептар із прогнилими плечима, відпоров від нього кишеню та використав її для відновлення реліквії.

Свої нові роботи Михайло досі показує наставниці.

«Кожну свою нову роботу я показую пані Марії і дякую Богу, що маю кому здати екзамен. А вона дуже щаслива, що мені вдається», — розповідає кушнір.

Разом із племінницею Надією майстер започаткував проєкт «Відродження». Спершу вона фотографувала кептарі до та після реставрації, а згодом почали влаштовувати фотосесії у старовинних гуцульських строях. Першу таку зйомку провели у 2021 році. Згодом біля будинку кушніра організували етнофестиваль із народними майстрами, показом старовинних кептарів, музикою та ватрою. Під час заходу також збирали гроші для українського війська. Михайло бере свої роботи й на інші благодійні фестивалі, де після дефіле розповідає відвідувачам про кушнірство та процес виготовлення традиційного вбрання.

Від одного з нащадків колишніх корницьких майстрів він отримав у подарунок сторічну кушнірську голку, якою можна робити силянки — оздоби для кептарів. Тепер майстер хоче не лише відтворювати старі зразки, а й колись створити власний авторський кептар, а ще сподівається передати ремесло наступному поколінню.

«Кушнірство — це моє життя. Хочу відродити якомога більше кептарів і колись створити свій авторський. І всім серцем мрію, щоб ця справа жила. Тому прошу свого сімнадцятирічного сина, щоб він вшив хоча б один кептар», — підсумовує Михайло Вінтонюк.