«Мамусь, я живий»: історія поліцейського з Коломиї Ігоря Мартинюка, який загинув на Донеччині

Ігор Мартинюк народився і виріс на Прикарпатті, а з 2008 року служив у спецпідрозділі Нацполіції. Остання його посада — старший інспектор відділення тактико-спеціальної підготовки батальйону поліції особливого призначення (стрілецького) Нацполіції в Івано-Франківській області. Загинув чоловік унаслідок російського авіаційного удару по Краматорську.

Війна увійшла в його життя задовго до 2022 року: у 2014, 2015 та 2016 роках він у складі прикарпатського спецпідрозділу виконував завдання в зоні АТО. Мама загиблого, Розалія Мартинюк, пригадує 29 травня 2014 року, коли терористи збили гелікоптер. Ігор мав бути на його борту, але в останню мить замість нього полетів колега. «Дзвоню до Ігоря — не відповідає. Десь до години часу Ігор передзвонив: "Мамусь, не плач, я живий"», — розповідає жінка.

Після початку повномасштабного вторгнення Ігор Мартинюк ніс службу в різних регіонах України, зокрема на Волині та Одещині. У 2025 році долучився до новоствореного стрілецького підрозділу поліції, який після підготовки вирушив на Донеччину. У квітні 2025 року він отримав поранення: в машину, якою віз побратимів на ротацію, влучив російський дрон. Після нетривалого лікування в Івано-Франківську 4 червня 2025 року Ігор знову поїхав на Схід. «Він казав: "Я хлопцям пообіцяв, що повернуся. Я ж не можу їх підвести"», — згадує дружина Мар'яна Мартинюк.

Удома на нього чекали дружина, син Назар і мама. Подружжя познайомилося ще в студентські роки в політехнічному коледжі в Коломиї, у 2013 році народився син, а в 2017-му вони одружилися і почали будувати власний будинок. «Коли приїжджав додому, це було, як свято. Ми його чекали, але завжди знали, що він повернеться додому», — каже Мар'яна.

За кілька годин до загибелі Ігор зателефонував рідним по відеозв'язку й показав двох цуценят, яких підібрав на узбіччі. «Це була дуже коротка розмова. І знаєте... Якби я знала в ту мить, що ця розмова буде останньою, я б йому тисячу разів сказала, як сильно люблю», — говорить Розалія Мартинюк. Собак у день похорону таки привезли до Коломиї: одне цуценя, назване Дружик на честь Дружківки, живе у мами Ігоря, а інше — Крама, з Краматорська, — у дружини та сина.

Ігоря Мартинюка посмертно нагородили званням майора поліції та відзнакою президента «За оборону України», яку родині вручили цьогоріч у День Національної поліції. Водночас рідні досі не можуть отримати статус сім'ї полеглого воїна та передбачені для таких родин пільги й соціальні гарантії. «Чому потрібно доводити, що вони загинули, захищаючи Батьківщину? Ми мусимо боротися, адже росте син, і в нас немає ніякого посвідчення, що його тато загинув на війні», — каже Мар'яна Мартинюк.

Для рідних Ігор передусім залишається син, чоловік, батько і надійна людина. «Я хочу, щоб його пам'ятали не тільки як офіцера чи героя, щоб його пам'ятали як добру людину з його добрим серцем», — підсумовує Розалія Мартинюк.