Кушнір із Корнича відродив понад 400 кептарів за вісім років

До кушнірства Михайло Вінтонюк прийшов уже в дорослому віці. Свого часу він працював на будівництві, пилорамі та заправці, а у вільні хвилини вишивав. Перший справжній гуцульський кептар чоловік придбав собі на тридцятиріччя, для чого позичив гроші у друга.

Усе змінила випадкова зустріч. Допомагаючи літній жінці Марії Антонюк у сусідньому селі, Михайло побачив у її оселі давню фотографію молодят Софії та Михайла Гнатюків у гуцульських кептарях. Ними виявилися батьки господині, які все життя займалися кушнірством і передали ремесло доньці. Тоді чоловік попросив Марію навчити його працювати зі шкірою.

«Пані Марія — педагог від Бога, бо хотіла і вміла передати свої знання. Вона ніколи не казала, що я зробив щось погано. Навпаки, якщо щось не вдавалося, хвалила, але відразу показувала, як можна зробити краще», — розповідає майстер.

Першим виробом став кептар, схожий на той, що був на старій світлині. Спочатку Михайло навіть не знав про спеціальні голки для шкіри й намагався пробивати її звичайними — робота йшла повільно, а руки були поколені. Згодом він пошив ще один кептар для брата, і на Великдень обоє прийшли в новому вбранні до церкви. Там виріб побачив односелець і зробив майстрові перше замовлення.

Відтоді кушнірство стало для Михайла основною справою. На один кептар потрібно від двох до шести тижнів. За вісім років майстер виготовив і відреставрував понад 400 виробів, серед яких 12 нових кептарів, відтворених за давніми зразками вбрання Покуття, Бойківщини, Микуличина, Городенки, Космача та Буковини.

«Пишаюся цими копіями, бо намагаюсь відтворити щільність шкіри, відтінок, нитку, шви, щоб все було як колись. Хочу зберігати кушнірство для історії. І дуже сподіваюся, що і далі будуть майстри, яким це буде цікаво», — каже Вінтонюк.

Від наставниці він дізнавався не лише про шиття, а й про давні способи обробки матеріалів. Сап’ян — міцну шкіру для кептарів — колись могли вичиняти, замочуючи козячі шкіри у воді з курячим послідом, а на Покутті для обробки використовували воду, сіль, оцет і грис. Колись у Корничі працювали чотири кушніри, які самі розводили овець і вичиняли шкіри. Михайло теж тримає овець і баранів, проте сировину для виробів закуповує у Польщі.

Окремою сторінкою стала реставрація 140-річного кептаря з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», який носила мама головного героя. Бували й складні випадки: якось клієнт приніс родинний кептар із плямою, і, виводячи її, майстер випадково пропалив стару шкіру хімічним розчином. Виправити прикрість вдалося завдяки знахідці на місцевому базарі — Михайло придбав старий кептар із прогнилими плечима, відпоров від нього кишеню та використав її для відновлення реліквії.

Свої нові роботи Михайло й досі показує наставниці. «Кожну свою нову роботу я показую пані Марії і дякую Богу, що маю кому здати екзамен. А вона дуже щаслива, що мені вдається», — розповідає кушнір.

Разом із племінницею Надією майстер започаткував проєкт «Відродження». Спершу вона фотографувала кептарі до та після реставрації, а згодом почали влаштовувати фотосесії у старовинних гуцульських строях. Перша така зйомка відбулася 2021 року. Пізніше біля будинку кушніра організували етнофестиваль із народними майстрами, показом старовинних кептарів, музикою та ватрою, під час якого збирали гроші для українського війська. Михайло возить свої роботи й на інші благодійні фестивалі, де після дефіле розповідає відвідувачам про кушнірство та виготовлення традиційного вбрання. Від одного з нащадків колишніх корницьких майстрів він отримав у подарунок сторічну кушнірську голку, якою роблять силянки — оздоби для кептарів.

Нині майстер хоче не лише відтворювати старі зразки, а й колись створити власний авторський кептар, а також сподівається передати ремесло наступному поколінню. «Кушнірство — це моє життя. Хочу відродити якомога більше кептарів і колись створити свій авторський. І всім серцем мрію, щоб ця справа жила. Тому прошу свого сімнадцятирічного сина, щоб він вшив хоча б один кептар», — підсумовує Михайло Вінтонюк.