Сергій Жадан: місцеве населення просить українських військових не полишати свої позиції

Війна не закінчується в один момент. З її наслідками українцям доведеться ще довго вчитися жити. Мова про військових, які повертають з війни, і не можуть знайти своє місце в мирному життя. І про цивільне населення зі звільнених містечок, які не знають, в якій країні вони живуть.

Відомий український письменник і волонтер Сергій Жадан поділився своїми думками з цього приводу з журналістами сайту “24”. А також розповів про крайню книгу “Тамплєри” та її аудіо-версію, яка вже в лютому надійде у продаж. Сайт 24tv.ua

Книга “Тампілєри” – це ще одна книга в якій мова йде про війну. Написана вона вже у 2015-2016 роках. Що змінилося у війні, людях, а відповідно і в книзі?

Змінилася атмосфера. Попередня книга, “Життя Марії”, теж містила в собі вірші написані під час війни і про війну. Мені здається, що в “Тампілєрах” більше надії, є відчуття виходу із ситуації, коли навколо відчай і паніка.

Змінюється настрій навіть попри те, що війна не закінчується, що взагалі ситуація не стає краще. Попри це з більшою мірою відчувається присутність надії в людях, впевненості.

Для мене образ тампілєрів – це один із образів війни. Це люди, які були покликані на війну, на боротьбу за віру, за високі ідеї. А потім вони повертаються і раптом виявляється, що вони зайві.

В схожій ситуації опиняються і українські військові, які повернуться з війни. Як людям, які всю війну провели на мирній території, їм допомогти? Адже наша держава робить дуже мало, аби реабілітувати бійців.

Наші хлопці вже повертаються. Адже вже було декілька хвиль демобілізації. Ми вже живемо з людьми війни, які повернулися і намагаються адаптуватися. В когось це виходить, в когось – ні. Звичайно, нам варто бути до цього готовими. Адже з будь-якої війни повертаються солдати.

Потрібно мати почуття відповідальності і обов’язку перед цими хлопцями. Ми повинні триматися разом і розуміти, що вони там для того, щоб у нас тут була хоч якась можливість продовжувати мирне життя.

Хто брав участь у створенні аудіо-книги?

Вірші озвучили Сергій Михалок, Остап Ступка, Олексій Горбунов, Фоззі, Ірена Карпа, Сашко Положинський, Каша Сальцова, Дмитро Ярошенко, Анджеліка Рудницька й Тарас Чубай. Це буде аудіо-книга з певним звуковим оформленням.

Книга надійде в електронний продаж у лютому. Придбати її можна буде і на CD-диску.

Це благодійний проект. Всі кошти від продажу ми передамо дітям, батьки яких загинули в українсько-російській війні.

Як волонтер, ви часто відвідуєте звільнені міста. Чи можна говорити про якісь зміни, які відчуваються серед місцевого населення?

Звісно, зміни є. Для прикладу, на перше вересня ми були у Станиці Луганській. З самого ранку школярі йшли до шкіл. І частина з них – були у вишиванках. Це досить складно було собі уявити навіть декілька років тому.

Ці зміни не є кардинальними. Чи аж такими радикальними, як би комусь хотілось.

А настрої серед військових?

Серед військових завжди був настрій впевненості та організованості. З військовими завжди все простіше. Бо серед них мало людей, які не розуміють, що вони там роблять. Вони більш мотивовані.

Ви часто виступаєте перед ними. Як бійці реагують на вашу поезію, зокрема, про війну?

Що означає виступати перед військовими? Це ж не є якийсь літературний вечір, куди приходять критики та літературознавці.

Для військових просто важливо, що про них не забувають, що до них приїздять, з ними розмовляють.

От уявіть собі – сидиш ти десь в лісі, Донецька область. Довго сидиш. Бачиш тільки зрідка місцевих жителів. Пощастить, якщо додому потрапиш на декілька днів. А тут приїздять музиканти, письменники. І вони просто хочуть поспілкуватися, адже їм важливо знати, що в тилу про них пам’ятають, від них не відвернулись, що країна й надалі живе, як цілісний організм, а вони й надалі є частиною цього організму, а не самі по собі серед цього лісу.

Мова йде про зовсім інше сприйняття. Не про літературне. Іноді вони самі з великим задоволенням читають свої вірші чи співають. Там є дуже багато цікавих і талановитих людей, які теж пишуть.

Ймовірно, що в українській літературі з’явиться багато нових творів, написаних якраз в окопах.

Цього варто очікувати. Люди, які там перебувають, вони бачать ті речі, які нам в тилу дуже важко собі навіть уявити. І цілком можливо, що вони почнуть писати. Та і вже з’являються книги з фронту.

Серед людей, які залишилися жити на тимчасово окупованих територіях Донбасу, помітні не дуже позитивні настрої. Принаймні, так було раніше. Тобто вони сприймали українських військових, як загарбників та “карателів”. Чи помітили ви якусь тендецію до змін серед цих людей?

Якщо людині з дня у день промивати мізки пропагандою, то її можна переконати навіть у тому, що її батьки є загарбниками. Населення тимчасово окупованих територій абсолютно безпорадне перед російською пропагандою. Є там різні настрої, часом – не дуже симпатичні. Ці настрої дуже важко звести до чогось одного.

Не можна стверджувати, що все населення Донбасу є українофобним. Там само я не можу сказати, що все населення визволених територій раптом стали патріотами України. Очевидно, що ні. Очевидно, що там і надалі є люди, які мріють про прихід Путіна.

Коли обстрілюють населений пункт, то люди щонайменше намагаються з’ясувати – з якого боку той обстріл ведеться.

В мене є знайомі десантки, які в 2014 році були біля Луганська. Тоді люди не хотіли їх пускати, перегороджували дорогу, називали “окупантами” і “карателями”. Тепер, минуло два роки, і місцеве населення просить українських військових не полишати свої позиції.

Бо вони зрозуміли, що поки в них є ці десантники, доти в них є мирне життя – робота, зарплата, пенсії. Якщо прийдуть “ЛНРівці” – буде набагато гірше.

Але дуже дорогою ціною приходить таке розуміння.

Так, це розуміння дається дуже кривавою ціною. Життями військових і цивільних.

Чи можна говорити, що зараз на звільнених територіях збільшився попит на українське, українську культуру загалом? Чи більше людей стали приходити на ваші концерти?

Там завжди приходило багато людей на концерти. І в Донецьку, і в Луганську. Там завжди була неймовірно драйвова публіка. Справа в тому, що в маленькі містечка Донбасу ніхто не їздив. Скажімо, до війни я ніколи не виступав в Слов’янську, Краматорську, Сєвєродонецьку. Тому порівнювати немає з чим.

Для цих територій все тільки починається. От для них історія незалежності тільки почалася в 2014 році. Багато хто мені може, звісно, заперечити.

Зараз в цих містечках дуже багато ініціатив – громадських організацій, інститутів тощо. Вони нарешті відчули себе громадянами. До них зараз прикуто багато уваги. І це добре, було б набагато гірше, якби ці території звільнили і забули про них.

А щодо Харкова? Там теж відбулися зміни?

У Харкові теж багато людей усвідомили себе громадянами з початку бойових дій. Навіть не з початком Майдану. Бо Майдан у Харкові минув доволі не помітно. Його підтримувала певна кількість людей, але вони це особливо не проявляли.

Тоді як можна було після цього всього переобрати Кернеса?

Якщо немає альтернативи – ти обираєш з того, що є. Якщо політичні партії, які позиціонують себе як національно-демократичні, вперто ігнорують вибори, то не дивно, що перемагає людина, яка їх не ігнорує. Адже ця людина максимально вкладається в рекламу, популізм, демагогію. Звісно, це претензія до харків’ян, але й не менша претензія є до центральної київської влади.

На моє особисте переконання, Геннадій Адольфович має сидіти не в кріслі мера, а в зовсім іншому місці, враховуючи те, що він робив зимою 2013-2014 років і з початком так званої “руської весни”.

Чому йому цього не інкримінують? Це вже питання до правоохоронних органів та до влади, яку ми з вами і обрали.

   

Залишити коментар

Кометарі