Теорія розбитих вікон,варто прочитати)

Теорія розбитих вікон

У 1980-х роках Нью-Йорк являв собою пекельние пекло. Там відбувалося більш 1500 тяжких злочинів ЩОДНЯ. 6-7 вбивств на добу. Вночі по вулицях ходити було небезпечно, а в метро ризиковано їздити навіть удень. Грабіжники і жебраки в підземці були звичайною справою. Брудні і сирі платформи ледь висвітлювалися. У вагонах було холодно, під ногами валялося сміття, стіни і стеля суцільно покриті графіті.

Ось що розповідали про нью-йоркську підземку:
«Вистоявши нескінченну чергу за жетоном, я спробував опустити його в турнікет, але виявив, що монетоприймач зіпсований. Поруч стояв якийсь волоцюга: поламавши турнікет, тепер він вимагав, щоб пасажири віддавали жетони особисто йому. Один з його дружків нахилився до монетоприймачів і витягав зубами застряглі жетони, покриваючи всі слюнями. Пасажири були занадто налякані, щоб сперечатися з цими хлопцями: «На, бери цей чортовий жетон, яка мені різниця!» Більшість людей минули турнікети безкоштовно. Це була транспортна версія Дантового пекла ». Сайт   vk.com

Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності у своїй історії.
Але потім сталося незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року, злочинність різко пішла на спад. За найближчі роки кількість вбивств знизилося на 2/3, а число тяжких злочинів – наполовину. До кінця десятиліття в метро відбувалося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. З якоїсь причини десятки тисяч психів і гопників перестали порушувати закон.

Що сталося? Хто натиснув чарівний стоп-кран і що це за кран?
Його назва – «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуелл в книзі «Переломний момент» розповідає:

«Зламані вікна» – це дітище криміналістів Уїлсона і Келлінг. Вони стверджували, що злочинність – це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклено, то проходять повз вирішують, що всім наплювати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті і інші вікна, і почуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал закликав до більш серйозних злочинів ».

Гладуелл займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки (і навіть не стільки) через погану спадковість або неправильного виховання. Величезне значення має те, що він бачить навколо. Контекст.

Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни і на керма велосипедів повісили рекламні листівки. Стали спостерігати – скільки народу кине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого припарковані велосипеди, був ідеально чистим.

Листівки кинули на землю 33% велосипедистів.
Потім експеримент повторили, попередньо розмальовану стіну беззмістовними малюнками.

Насмітили вже 69% велосипедистів.
Але повернемося в Нью-Йорк в епоху дикої злочинності. У середині 1980-х в нью-йоркському метрополітені помінялося керівництво. Новий директор Девід Ганн почав роботу з … боротьби проти графіті. Не можна сказати, що вся міська громадськість зраділа ідеї. «Хлопець, займися серйозними питаннями – технічними проблемами, пожежною безпекою, злочинністю … Не витрачай наші гроші на дурниці!» Але Ганн був наполегливий:

«Графіті – це символ краху системи. Якщо починати процес перебудови організації, то першою повинна стати перемога над графіті. Не вигравши цієї битви, ніякі реформи не відбудуться. Ми готові впровадити нові поїзди вартістю в 10 млн. доларів кожен, але якщо ми не захистимо їх від вандалізму – відомо, що вийде. Вони протримаються один день, а потім їх спотворять ».

І Ганн дав команду очищати вагони. Маршрут за маршрутом. Склад за складом. Кожен чортів вагон, кожен божий день. «Для нас це було як релігійне дійство», – розповідав він пізніше.

Наприкінці маршрутів встановили мийні пункти. Якщо вагон приходив з графіті на стінах, малюнки змивалися під час розвороту, в іншому випадку вагон взагалі виводили з експлуатації. Брудні вагони, з яких ще не змили графіті, ні в якому разі не змішувалися з чистими. Ганн доносив до вандалів чітке послання.

«У нас було депо в Гарлемі, де вагони стояли вночі, – розповідав він. – У першу ж ніч з’явилися тінейджери і заляпали стіни вагонів білою фарбою. На наступну ніч, коли фарба висохла, вони прийшли і обвели контури, а через добу все це розфарбовували. Тобто вони трудилися 3 ночі. Ми чекали, коли вони закінчать свою «роботу». Потім ми взяли валики і всі зафарбували. Хлопці засмутилися до сліз, але все було зафарбовано знизу доверху. Це був наш месидж для них: «Хочете витратити 3 ночі на те, щоб спотворити поїзд? Давайте. Але цього ніхто не побачить »…

У 1990-му році на посаду начальника транспортної поліції був найнятий Вільям Браттон. Замість того, щоб зайнятися серйозною справою – тяжкими злочинами, він впритул взявся за … безбілетників. Чому?

Новий начальник поліції вірив – як і проблема графіті, величезне число «зайців» могли бути сигналом, показником відсутності порядку. І це заохочувало вчинення більш тяжких злочинів. У той час 170 000 пасажирів пробиралися в метро безкоштовно. Підлітки просто перестрибували через турнікети або проривалися силою. І якщо 2 або 3 людини обманювали систему, оточуючі (які в інших обставинах не стали б порушувати закон) приєднувалися до них. Вони вирішували, що якщо хтось не платить, вони теж не будуть. Проблема росла як сніжний ком.

Що зробив Браттон? Він виставив біля турнікетів по 10 переодягнених поліцейських. Вони вихоплювали «зайців» по ​​одному, надягали на них наручники і вибудовували в ланцюжок на платформі. Там безбілетники стояли, поки не завершувалася «велика ловля». Після цього їх проводжали в поліцейський автобус, де обшукували, знімали відбитки пальців і пробивали по базі даних. У багатьох при собі виявляли зброю. У інших виявилися проблеми з законом.

«Для копів це стало справжнім Ельдорадо, – розповідав Браттон. – Кожне затримання було схоже на пакет з поп-корном, в якому лежить сюрприз. Ну й іграшка мені зараз попадеться? Пістолет? Ніж? Є дозвіл? Ого, та за тобою вбивство! .. Досить швидко погані хлопці порозумнішали, стали залишати зброю вдома і оплачувати проїзд».

У 1994 році мером Нью-Йорка обраний Рудольф Джуліані. Він забрав Браттон з транспортного управління і призначив шефом поліції міста. До речі, у Вікіпедії написано, що саме Джуліані вперше застосував Теорію розбитих вікон. Тепер ми знаємо, що це не так. Тим не менш, заслуга мера безсумнівна – він дав команду розвинути стратегію в масштабах всього Нью-Йорка.

Поліція зайняла принципово жорстку позицію по відношенню до дрібних правопорушників. Заарештовувала кожного, хто пиячив і буянив у громадських місцях. Хто кидав порожні пляшки. Розмальовував стіни. Стрибав через турнікети, канючив гроші у водіїв за протирання скла. Якщо хтось мочився на вулиці, він відправлявся прямо у в’язницю.

Рівень міської злочинності став різко падати – так само швидко, як в підземці. Начальник поліції Браттон і мер Джуліані пояснюють: «Дрібні і незначні, на перший погляд, проступки служили сигналом для здійснення тяжких злочинів».

Ланцюгова реакція була зупинена. Наскрізь кримінальний Нью-Йорк до кінця 1990-х років став найбезпечнішим мегаполісом Америки.

   

Залишити коментар

Кометарі