Держава-астматик. Чому Україні треба звикнути до еволюції, а не революції

З інституційної точки зору в Україні ніколи не було ніяких революцій – або переворотів, як люблять називати події в нашій країні у сусідній Росії

У нашій країні з легкістю називають революціями процеси політичного протистояння. Майдан 2004 року – “Помаранчева революція”, хоча в кінцевому підсумку політичні домовленості досягалися на круглому столі за участю міжнародних посередників, а рішення про проведення додаткового другого туру виборів глави держави ухвалював Верховний Суд, члени якого були обрані в період існування того самого режиму, проти якого начебто виступав Майдан.

Майдан 2013-2014 років – “Революція гідності”, хоча в кінцевому підсумку рішення про вихід з політичної кризи теж було досягнуто за участю міжнародних посередників, а коли тодішній президент країни опинився повним ідіотом і зрадником, ініціатива щодо подолання наслідків протистояння перейшла до Верховної Ради – того самого парламенту, депутатів якого було обрано в період існування того самого режиму, проти якого виступав Майдан.

З інституційної точки зору в Україні ніколи не було ніяких революцій – або переворотів, як люблять називати події в нашій країні у сусідній Росії.Спадкоємність влади дотримувалася практично на всіх етапах політичного розвитку.

Навіть відставка Віктора Януковича стала не результатом його повалення, як про це люблять говорити російські пропагандисти і вітчизняні міфотворці, а тому, що глава держави відмовився від раніше досягнутих із протестуючими угод шляхом їхнього – протестувальників – фізичного знищення.

Не було б цього божевільного – швидше за все, путінського – рішення – Янукович міг би благополучно досидіти у своєму кріслі до дострокових президентських виборів.

Зауважимо, що другий президент України Леонід Кучма, з яким демократична громадськість боролася в ході акцій “Україна без Кучми” і потім на Майдані 2004 року, допрацював до закінчення своїх повноважень і продовжує відігравати важливу роль в існуючій політичній системі.

А якби Кучма вирішив стріляти в народ, де б він був? Я зовсім не стану стверджувати, що такий – не зважаючи на потрясіння – еволюційний розвиток – гірше за революційний.


Ну хоча б з однієї простої причини: в разі революційного розвитку ситуації велика частина території нашої країни – якщо не вся країна – були б анексовані Російською Федерацією.


Зовсім не випадково Росія завжди намагалася спровокувати тут саме революцію – звідси і зроблена у 2004 році Леоніду Кучмі пропозиція втекти до Харкова чи Донецька, і те, що Янукович у 2014 році нарешті втік за цим же маршрутом – і в результаті опинився в Росії в ролі “легітимного”. Тобто саме там, де в 2004 році міг би виявитися і Кучма, якби він погодився із російською пропозицією.

І після втечі Януковича у Росії з’явилася можливість говорити про “повалення”, переворот і починати діяти.

Тепер давайте просто уявимо собі ситуацію, коли в країні немає не тільки президента, а й парламенту, судів, міністерств, військового командування. Думаю, російські танки за кілька днів дійшли б до Ужгороду.

Але спадкоємність, яка дає можливість зберегти державу, одночасно не дає можливість її розвивати. Тому що вимагає збереження старих інституцій – а ці старі інституції, в свою чергу, сприяють збереженню старих кадрів.

Якби в 2014 році у нас сталася справжня революція і “повалення влади”, то, звичайно ж, не залишилося б жодного Конституційного суду, в який можна було б звернутися із запитом про люстрацію.

Та й самій люстрації не було б – революції виганяють з міністерств і відомств усіх прихильників старого режиму і ліквідують будь-які політичні структури, пов’язані з ним.

Можливо, комусь такий шлях розвитку здається більш перспективним. Але історію не обдуриш. Україна – держава-астматик: еволюція врятувала її, але вона ж не дає нам можливості зітхнути на повні груди. І для того, щоб зробити глибокий вдих, потрібно не хапати ротом повітря і впадати в паніку, а підібрати правильні ліки.

Джерело

 

Залишити коментар

Кометарі