Історія паралімпійця, яка варта поваги

Відверта розмова із українським паралімпійським спортсменом та активістом Дмитром Щебетюком про травму, сприйняття людей на візках, готовність українців допомагати та вміння посміхатися життю. До вашої уваги історія життя, яка мотивує!

У 21 рік Дмитро, через серйозну травму хребта, опинився в інвалідному візку. Зараз йому 26 і за цей час він встиг одружитися, розлучитися, стати чемпіоном України із плавання, увійти до резерву параолімпійської збірної по стрільбі із лука та стати одним із співзасновників громадської ініціативи Доступно.UA, яка вивчає та аналізує доступність різноманітних закладів для людей з інвалідністю. Мета останньої – показати, що люди, які пересуваються на інвалідних візках, можуть мати настільки ж насичене та цікаве життя як і люди, які пересуваються за допомогою власних ніг.

В інтерв’ю сайту “24” Дмитро розповів про те, чому він почав займатися спортом, що змінилося у його житті після травми та як у нього виходить отримувати задоволення від усього, чим він займається.

До травми я вчився в університеті. Займався науковою діяльністю. Писав статті. Планував іти в аспірантуру. Грав у гурті. Музика була і моєю мрією, і моєю ціллю. Любив природу. Після травми змінився лише спосіб мого пересування – тепер я користуюся візком. І я перестав грати у гурті, тому що тривалий час реабілітувався і після довгої перерви важкувато до цього повертатися. Хоча досі продовжую музикою займатися для себе. Закінчив університет, але не пішов в аспірантуру. Одружився. Розлучився. Почав займатись спортом. Більше, мабуть, не змінилось нічого. Ну от зараз ще вилізла така ніби громадська діяльність.

Як отримав травму? Це був лютий 2011 року. Ми з дівчиною пішли гуляти. Я ставив штатив із фотоапаратом, мав збігти вниз до неї. Штатив почав падати. Я його спіймав, але сам послизнувся, з’їхав вниз, головою вдарився об дерево. Пошкодив хребет, сильно пошкодив спинний мозок. Одразу зрозумів, що не відчуваю ноги, але спочатку думав, що то через те, що я надто сильно головою вдарився, мав сильний струс мозку. Потім була операція, потім ще одна операція, потім реабілітація.

Перші півтора роки я займався суто реабілітацією. Постійно був у всяких центрах, санаторіях різних. А потім подумав, що реабілітація реабілітацією, але час вже починати займатися власним життям. Так я почав працювати, почав займатись плаванням. У плавання пішов тому, що це в певній мірі і відновлення, і спорт. Ще десь за два роки, вперше після травми, спробував постріляти з лука, мені це дуже сподобалося і почав займатися стрільбою з лука.

У плаванні я майстер спорту, багатократний призер України, чемпіон України. По стрільбі з луку я вхожу до резерву параолімпійської збірної. Ну і на відкритому турнірі із боулінгу в Азербайджані зайняв третє місце. Але це було випадково. Подруга мене запросила поїхати на змагання, я подумав що чом би не поїхати на шару? До того в боулінг грав лише один раз, ще до травми. До змагань ще один раз поїхав, спробував, аби розуміти, як це все на колясці відбувається. І поїхав. Боротьба, до речі, була дуже жорстока — ледь вийшов у десятку з кваліфікаційного раунду.

Долати зовнішні бар’єри після травми спочатку допомагали близькі люди. Зараз вже можу сказати, що спершу зовнішні бар’єри – важчі. Перші дні взагалі лежав і думав: “Окей, надвір спущусь, а як потім назад з коляскою підніматись?”. У мене тоді ще важка коляска була і це було дуже напряжно, навіть із допомогою. Постійно сумнівався – виходити, не виходити. Але тоді у мене була ціль якось реабілітуватись, встати на ноги, почати ходити і я не задумувався сильно, що там відбувається довкола. Все відбувалось поступово. Мені спершу треба було вийти на вулицю. Потім – доїхати до басейну. Потім — ще щось. Так поступово можливості розростались, з часом я починав робити більше. Але конкретних перешкод для того, щоб не зробити заплановане через те, що я на колясці – такого ніколи не було.

Пару років тому долати перешкоди на вулицях мені було важкувато. Наприклад, якщо я хочу сходити в кіно, то я вже починаю думати: “А як?”. Це досить проблемна штука. Люди, які пересуваються на візках – дуже звертають увагу на перешкоди. Особливо на перших етапах після травми. Ти звик все робити абсолютно сам, а тут – опа! – і тобі потрібно просити людей про допомогу. Якщо ти ніколи не просив людей ні про що, то пересилити себе важко. Іноді навіть зайвий раз не виходиш на вулицю, тому що там доведеться щось десь просити.

Люди розказують, що вони там щось переосмислюють, починають думати, як інші будуть сприймати їх на візку. Мені було пофіг. Навіть якщо люди бачать, що хтось якось не так виглядає, то це відбувається за принципом “побачив і забув”. Тому ніколи себе не відчував якимсь не таким чи обмеженим. На перших порах було важко в автобусах – хвилювався, чи знайдуться люди, які допоможуть. Не завжди на всіх зупинках автобус має можливість під’їхати поближче під бордюр, або в автобусі сидять самі бабусі і нема кого попросити про допомогу. Але завжди знаходились ті, хто допомагав. Одного разу коли сідав в автобус – тільки закинув передні колеса, далі мені вже було важко самому справитися. І звідкись позаду з’явилась людина, підняла мене і допомогла зайти. Постійно такі люди знаходяться.

В Україні для людини на візку – кожен день це виклик. Тому що потрібно вийти з дому, подолати бордюри, перейти дорогу. Зараз для мене це вже звично – але перший час реально був виклик – чи зможу я потрапити туди, куди мені треба. У мене завжди спрацьовує штука “слабо/не слабо”. Іноді це навіть заважає. Щось може бути навіть трохи небезпечним, це можна якось обійти, але вже спіймав себе на думці “А слабо?” і розумієш, що все – треба робити.

По Україні вже на візку подорожував не дуже багато, але трохи поїздив. Якщо говорити про міста за рівнем доступності, то мій рейтинг виглядав би так: на першому місці — Львів, Київ, Одеса, Запоріжжя, Дніпродзержинськ.

Доступно.ua – це результат мого життя. Цей проект виник не цілеспрямовано. Якось ми з подругою зустрілися, вирішили десь посидіти. Вона запропонувала заклад, а потім сказала:”Стоп! Але там три сходинки на вході!”. Я подумав: ну що то за проблема? І взагалі, чому я маю обмежувати себе через якісь бар’єри у просторі? Це мене навіть зачепило трохи, я сказав: “Звісно, пішли”. Там ми покликали офіціанта, попросили книгу відгуків вперше і написали перший відгук. Отак все почалось. Потім ми подумали, що було би класно, аби всі люди, які користуються інвалідними візками і бувають у закладах, які не є зовсім доступними, писали би відгуки. Якщо кожен так робитиме – заклади почнуть звертати на це увагу і будуть щось робити, аби зробити їх доступнішими для всіх.

Потім подумали, що якщо вже ми стабільно бачимося раз на тиждень, то чому б не обирати постійно інший заклад і не писати їм відгук? Потім з’явилася ідея писати звіти для людей, які користуються візками, робити відеоблоги і розповідати іншим, яким чином можна долати перешкоди і пересуватися містом. Доступно.ua виник майже через п’ять років після того, як я опинився на візку. До того часу, мабуть, я накопичував досвід для цього проекту.

Заклади спеціально не вибираємо. Все відбувається по ходу діла. Якщо ми з друзями хочемо десь посидіти, то не йдемо у той заклад, який вже знаємо, а вибираємо щось нове. У звітах у першу чергу звертаємо увагу на вхід – зручний чи не зручний. Потім дивимось на зручність пересування всередині, як там все влаштовано, чи є якісь додаткові перешкоди. Оцінюємо вбиральню – чи можна туди потрапити, яка є ширина дверей. Звертаємо увагу на привітність працівників, бо іноді трапляється дуже дивне сприйняття людей на візках. Ну, і лишаємо загальні враження про заклад – чи круто там, чи багато сходів треба долати.

Пишемо у книзі відгуків закладу, що треба змінити. Пишемо обов’язково у позитивній формі, розказуємо, що нам сподобалося і даємо конкретний список перешкод, пояснюємо, чому треба їх прибрати. Єдине що – книга відгуків не завжди дієва штука. Як сказав колись нам адміністратор в одному пабі: “Ви краще мені напряму розкажіть. Бо книгу читаю лише я та санепідемстанція”. Найбільш дієво, коли одразу вдається виходити на власників.

Сайт Доступно.ua вже розробляється. Але поки що люди, які користуються інвалідним візком, дивляться наші звіти у соцмережах, самі для себе визначать, чи є конкретний заклад для них доступним або цікавим настільки, щоб здолати сходинки чи витримати без вбиральні. З самого початку ідея була в тому, щоби і самим людям з інвалідністю показати, що можна ходити по закладах. Власникам показати, що є люди з інвалідністю, для яких потрібно щось змінювати на краще. Виявилось,що вони ніколи з людьми на візках не зіштовхувалися і навіть не знали, що для них потрібно. Хоча, в принципі, готові для них щось робити.

Зрештою, хотілося зробити так, щоби самі власники почали звертатися до нас із проханням, аби їх перевірили і про них написали. У Львові вже були така ситуація – нас просили про перевірку, а потім постійно питали: “А коли вже буде звіт?”. Хотілося, щоби постійно був такий зворотній зв’язок. Це мотивує, починаєш думати: “О! Значить є результат!”. У Дніпродзержинську ми, наприклад, багато відгуків лишали, бо там багато паралімпійців на колясках тренуються – там проходять збори. З одного закладу подзвонили буквально наступного дня, подякували, що ми звернули їхню увагу на ті речі, які потрібно покращувати і пообіцяли переробити пандус під час реконструкції. Побачимо, що буде далі.

Ми влаштували у соцмережах Доступно-челендж, яким хочемо стимулювати людей хоча б зайвий раз вийти з дому. Зробити виклик собі і прогулятись. Зробити більше, ніж вчора. Обрати місце, заклад, або щось таке, що мріяв зробити, але боявся, бо думав, як відреагують люди, і зробити це. А потім – поділитися з іншими. Можна зняти відео, можна зробити селфі і написати, яким чином це все відбувалося, щоби люди могли зрозуміти, з якими перешкодами довелось зіштовхнутись і як їх подолали. Бо коли сидиш вдома – важко зрозуміти, що ти можеш зробити, а що ні. На цьому етапі починають заважати бар’єри в голові. Ще не встиг встати з ліжка, а вже думаєш: “Та ну! Це так важко, я цього не робитиму”. Але коли бачиш , що інші це роблять – розумієш, що ти теж так можеш. Для когось челендж – просто спуститись зі свого поверху і вийти з дому, для когось – зайти в заклад, для когось – сходити в кіно, проїхатись у громадському траспорті. Тому що найбільші бар’єри – вони психологічні. Страх перед тим, що ти не зможеш зробити щось, що робив до травми, або те, що роблять інші люди.

Насправді, робота Доступно.ua — це у певній мірі челендж для самого себе. Написати звіт про туалети, наприклад – то додаткові пригоди. Тому що у багатьох закладах туалети знаходяться у підвалах, наприклад. Навіть коли ти не хочеш туди іти – згадуєш, що маєш написати відгук, маєш знати, як людина зможе туди потрапити і починається складний процес організації цього походу до вбиральні. Іноді це навіть допомагає конкретно мені – вчуся долати оці перешкоди і перти напряму.

Екстрим люблю. Тому що саме в екстремальних ситуаціях ти повністю концентруєшся на моменті і тебе вже ніщо не може відволікти. Доводиться бути зосередженим. Ліві думки тебе не хвилюють, і ніщо для тебе не важливо окрім того, що ти є тут і зараз. Плюс – це виклик самому собі. І це додає впевненості. У нас самостійне пересування по місту – то теж певний екстремальний вид спорту, бо іноді це може бути небезпечно.

Максимум задоволення отримую від життя. Від прогулянок. Від стрільби з лука. Від плавання. Від тренувань. Від музики. Чим займаюся – від того задоволення і отримую. Але найбільше задоволення отримую все ж від музики. На творчість мене, як правило закоханість, спонукає. Був період, коли я міг буквально поєднатися з музикою, бути всередині музики, бути з нею – і ось це найкрутіше. Потрібно постійно пам’ятати, що ти живеш тут і зараз, пам’ятати, що ти робиш, контролювати свої емоції. Контролювати момент. Можна їхати у громадському транспорті і клацати щось в телефоні, а можна – дивитися навколо і помічати, що відбувається у світі. Як на мене, останнє – прикольніше.

У мене один раз так було. Їхав в трамваї і дівчина мені сказала: “Я просто хочу вам побажати, щоб ваша сама заповітна мрія збулася!”. Я тоді перше що подумав – треба дівчину, про яку скажу, що вона саме та. Потім подумав, що з самого дитинства хочу Астон Мартін. Зелений. Але то таке, то з матеріального і воно не рахується, це – не головне! Так от вона побажала, а я собі подумав: “Класно дівчина зробила, що побажала аби здійснилася мрія, а не, наприклад, щоб я почав ходити!”. Бо часто буває так, що підходять і кажуть: ти точно будеш ходити – по тобі видно! А я в той момент навіть не подумав про те, що я хочу ходити знову.

Потрібно забути про те, що якихось можливостей вже нема. Шукати ті можливості, які є. Бути цікавим. Є люди, які ходять самостійно і не мають якихось обмежень, але вважають себе непривабливими. Це все відчувається. Люди навколо це бачать. Як ти відносишся до світу, так і він буде відноситися до тебе, і він буде саме таким, яким ти його бачиш. Мені в дитинстві дуже подобалася книжка “Крошка єнот”. Ця книжка хоч і дитяча, але дуже підходить для дорослих. Тому треба забувати про травми і обмеження та жити далі. Найкраще – чимось захоплюватися, щось робити, ставити собі нові цілі. Тоді думок про те чи ти привабливий, чи ні навіть не з’являється.

Чим більше спілкуєшся із людьми – тим більше долаєш перешкод, тим менше у тебе думок про те, чи ти такий, чи не такий. Зазвичай люди, які не сприймають такі речі – з ними щось не те. Бо нормальні люди цілком нормально на це все реагують. Потрібно відчувати себе привабливим. Бо якщо починаєш себе накручувати – змінюється реакція людей на тебе, ти це відчуваєш і ще більше віриш у те, щодо чого ти себе накрутив. Це замкнене коло, яке розірвати можеш тільки ти сам. Ці штуки, які заважають тобі повноцінно жити – перешкоди і бар’єри – вони всі в голові.Джерело

   

Залишити коментар

Кометарі