“Нас не зламати тюрмами й таборами. Крим уже ніколи не буде без татар”

— Просим Всевишнього освободить тех, кто в заключении. Защитить всех угнетенных и притесненных в Крыму, Украине и в любом другом месте на Земле, — біля стели на майдані Незалежності в Києві духовний лідер татар читає молитву.

Увечері 18 травня тут збираються до 2 тис. людей. Вшановують жертв геноциду кримськотатарського народу. 18 травня 1944-го радянська влада звинуватила татар у співпраці з нацистами і примусово депортувала з Криму 183 тис. людей. Переважно — в Узбекистан. За рік половина переселенців померли від голоду.

Більшість на Майдані — кримські татари. Повторюють молитви за лідером. Тримають українські й кримськотатарські прапори. Є транспаранти з написом “Кримські татари — корінний народ України”. Навпроти стели — великий банер із фотографіями 14 кримських політв’язнів. Серед них заступник голови Меджлісу Ахтем Чийгоз.

— Минуло багато років і страждання кримських татар повторилися. Путінський режим повернувся до сталінських ідей, — каже зі сцени 44-річний Юлій Мамчур, колишній командир Севастопольської бригади тактичної авіації.

Люди на площі співають гімн України. До сцени підходить голова Меджлісу народний депутат Рефат Чубаров, 58 років. Зачитує лист від Ахмета Чийгоза, який він передав із сімферопольського СІЗО.

“Нас не зламати тюрмами й таборами. Крим уже ніколи не буде без татар”, — ідеться у листі.

Люди аплодують.

— Шкода, що українці об’єдналися тільки після нападу Росії, — каже Рефат Чубаров. — Нині ми відриваємося від Росії, яка завдає лише нещастя. І сьогодні президент України зробив важливу заяву, що до кінця 2016-го будуть затверджені зміни до Конституції задля самовизначення кримськотатарського народу на своїй землі (їм нададуть національно-територіальну автономію у складі України. — ГПУ).

На площі розтягують кримськотатарський прапор завдовжки 10 м. Запалюють лампадки, виставлені у формі півострова.

— Батько й мати моєї баби померли у перший рік після приїзду до Узбекистану, — згадує30-річний Марлен із Сімферополя. — На півострів рідні повернулися 1988 року. Їхній дім зайняли чужі люди. Будували другу хату в полі.

— Мою маму депортували, коли їй було 3 роки, — приєднується до розмови 43-річна Діана. — У перший рік після виселення до діда з бабою приходила просити хліба татарка з дитиною на руках. Кинулася маля годувати, а воно мертве. Хоронили 8-річні хлопці. Бо чоловіки ще з війни не вернулися. А жінки у нас не ховають.

З мітингу пам’яті люди розходяться близько півночі.

Сергій ДЕМЧУК

 

Залишити коментар

Кометарі