Зміни, які ми не помічаємо: що сталося з нами за три роки

Україна нагадує хворого, який викарабкався з коми – вона теж перераховує кінцівки і обмацує м’язи, заглядає в ведмежі кути і світить ліхтариком в темні закутки. Контрабанда в Закарпатті, старателі в Поліссі, корупційні скандали в нафтовій сфері – це все було і раніше, просто лежало на дні болота. А тепер спливає на поверхню великими бульбашками. І добре, що спливає.

З 2016-го складно повірити в новинний порядок денний 2013 року. Три роки тому в подієвій рубриці головних подій квітня України не було. В російській вікіпедії – жодної згадки. В українській – тільки указ Януковича про помилування Юрія Луценка. Того самого, який тепер очолює фракцію БПП у парламенті. Усе.

У тому переліку – смерть Маргарет Тетчер і Бостонський марафон, обвалення будівлі в Бангладеші і перемога Мадуро у Венесуелі. Києва немає і не може бути – єдине, що відбувається в Україні, так це спроби Партії регіонів сісти в човен (отримати угоду про Асоціацію) і не замочити ніг (не випустять Юлію Тимошенко), – пише оглядач Павло Казарін

До першого протестуючого на Майдані залишається сім місяців.

Заглядати в календар взагалі корисно – він протвережує. Тому що та Україна – зразка пізнього Януковича – виглядала абсолютно вторинною. Після 2010 року, коли брила особистості з Єнакієвого здобула перемогу на президентських виборах, було повне відчуття, що країна пішла в ар’єргард російського порядку денного. Що про жоден тренд і ньюсмейкерство з її стоорони більше мова не зайде. “Партія регіонів” виглядала як light-версія “Єдиної Росії”, сам Віктор Федорович – важким Володимиром Володимировичем, а країна – територією перемоги неофеодалізму.

Заглядати в календар взагалі корисно – він протвережує. Тому що та Україна – зразка пізнього Януковича – виглядала абсолютно вторинною

Це був дивний час. В Україні ламали списи в суперечках про те, хто розділить з “Федоровичем” другий тур у 2015 році. Гадали, чому Врадіївка не перетворилися на новий Майдан. Говорили, що час протестів пішов і його не повернути. Мирилися з думкою про те, що Україна завершилася. А виявилося, що вона навіть ще не починалася.

Тому що не було жодної України всі двадцять три пострадянські роки – була лише туша УРСР і держмашина з єдиною метою – утилізація радянської спадщини. Все, що створювалося в країні, створювалося не з волі держави, а, швидше, всупереч. Україна пишалися навіть не за наявність в ній чогось гідного, а за фактом відсутності недостойного. Наприклад, однозначної цензури або концентрації влади в одних руках. Україну цінували не за наявність виразних і гідних правил гри, а за їх відсутність – це здавалося більш виграшним, ніж залізобетонні вертикалі влади у сусідів.

Не було жодної України всі двадцять три пострадянські роки – була лише туша УРСР і держмашина з єдиною метою – утилізація радянської спадщини

У Росії люблять говорити, що Майдан стріляв в Януковича, а потрапив в державу. Можливо. Питання лише в різниці підходів: в очах одних людей держава сама по собі за мету і цінність, а в очах інших – лише інструмент розвитку власного населення. Якщо держмашина потрібна для проїдання ресурсів, то від неї необхідно позбутися. Якщо бенефіціар держави – колективний Янукович, то державу потрібно перезібрати.

Є старий афоризм про те, що в якийсь момент розумієш, що всі досягнення, яких ти чекав у головного ганку під фанфари, непомітно пробралися в твоє життя з чорного входу. Це про сучасну Україну. Тому що зміни непомітні, якщо не одномоментні. Але вони не забарилися – хоче країна це помічати чи ні.

Тому що два роки тому головними зовнішньополітичними дискусіями країни були буриданові суперечки про те, який “союзний” стіг сіна симпатичніше – Митний чи Європейський. Внутрішній порядок денний не кращий: чи випустять Тимошенко, чи знімуть Кличка з виборів, чи перенесуть вибори президента в Раду. Всі ці питання здаються сьогодні нескінченно далекими, як позавчорашній сон. Два роки тому в медіасфері був тільки один Захарченко – який міністр внутрішніх справ України. А сьогодні на порядку денному влаштувався вже зовсім інший. Два роки тому, щоб образити українця треба було написати про “жадібних хохлів”. Сьогодні досить заїкнутися про “братні народи”.

Головний внутрішній розкол в країні відтепер впирається в дискусію про те, відбулися зміни чи ні

Український порядок денний змінився до невпізнання. Немає жодних розмов про мови і позаблоковість. Головний внутрішній розкол в країні відтепер впирається в дискусію про те, відбулися зміни чи ні. “Зрада” або “перемога”? Україна як Боснія або Україна як Хорватія? “# Насслівают” або “# всебудедобре”?

І те, що українські стрічки новин присвячені проблемам країни, – теж закономірно. Тому що Україна нагадує хворого, який викарабкався з коми – вона теж перераховує кінцівки і обмацує м’язи, заглядає в ведмежі кути і світить ліхтариком в темні закутки. Контрабанда в Закарпатті, старателі в Поліссі, корупційні скандали в нафтовій сфері – це все було і раніше, просто лежало на дні болота. А тепер спливає на поверхню великими бульбашками. І добре, що спливає.

Українські протиріччя нелінійні. Вони нагадують сітки з осередками різної крупності: накладаєш їх один на одного і розумієш, що в країні не два окопи, а кілька. І що прихильники і противники різних поглядів на сьогодення і майбутнє можуть комбінуватися в дивно химерних поєднаннях. З одного боку, в цьому немає нічого дивного: країна в прискореному темпі намагається домовлятися про саму себе. Цей процес ніколи не буває легким, особливо, якщо врахувати, що зараз Україні доводиться екстерном проходити той курс, на який інші держави витрачали багато років.

Але альтернативи цьому процесу просто немає.

Джерело gazeta

 

Залишити коментар

Кометарі