ВІДПЛАТА – повчальна історія

“Сину, сину, сину, ангел мій! Я тобі щасливу зичу долю, Добре серце матимеш в груді, А я, а я пишатимусь тобою…

-Линула мелодія пісні, яку ніс на невидимих і теплих крилах літній вітер. Вона, немов танцюючи танго, кружляла по саду, між кущами пахучого жасмину, духмяного сіна, дозріваючої малини, злегка торкаючись спілих вишень, підносилась у небесну синь і, не знайшовши жодної хмаринки, знову лагідно опускалась у щасливі сім’ї, сади, городи.

На одну мить вся сім’я – тато, мама, два сини і дочка (всі— студенти вищих навчальних закладів) залишили роботу, напуваючи серце і душу цим воістину Божим даром, який линув із радіоприймача.

Радісна і щаслива, мама підійшла до синів, один з яких оперся на граблі, а інший – на вила, котрими перекидали сіно, наче маленьких пригорнула до грудей, цілуючи то одного, то другого. Тарас і Любомир віддячували мамі тим самим. Щасливий батько з гордо піднятою головою, усміхаючись очима та устами, дивився на сльози радості, що текли по обличчі дружини.

-Тату, а ви поцілуйте мене, – підбігла Тетянка до батька. -Бачите, мама забули про мене.

– Ох, ти ж моя лисичко. Не забула мама про тебе. Ти чуєш -пісня про сина.

– Діти мої, студенти мої… Ви для мене всі однаково дорогі. Вам би сьогодні усім відпочивати після важких екзаменів, а ви з першого дня канікул печетеся з нами на сонці, – мовила мама, прямуючи до Тетянки з розведеними для обіймів руками.

– Ні, мамо, – заперечив Тарас. – Ви нас так навчили: якщо робимо – то всі, а коли відпочиваємо – то разом.

– Все, діти, пісня закінчилася. Пора обідати. Мамцю (так Микола часто звертався до своєї дружини), накривай стіл тут, у саду, на повітрі.

За обідом, який складався з молодої картоплі із зеленню, малосолених огірків та ягід, велася щира й відверта розмова про екзамени. Тато з мамою почали згадувати свої студентські роки, як вони влітку на канікулах їздили аж у Сибір чи в колгоспи на збирання фруктів, щоб полегшити матеріальний стан батьків, котрі з усіх сил хотіли вивчити дітей.

– Ну, діти, обід закінчився. Подякуймо Господові та нашій мамці за обід. Годину відпочинемо, поки висохне сіно.

Першим із-за столу піднявся батько, а потім – вся сім’я. Тричі перехрестившись, батько голосно і виразно промовив подячну молитву до Господа Бога та Пречистої Діви Марії.

…А поряд, через дорогу, на подвір’ї, зарослому кропивою, лопухами та різними бур’янами, слова і мелодія пісні розривали душу іншим батькам. Щоб полегшити біль, що застряг у грудях незворушним каменем, мама дала волю сльозам, а батько час від часу поправляв чорні окуляри, якими прикривав закривавлені очі. І чорні, наче п’явки, синяки під ними.

– Здоров був, сусіде Михайло! Чого то ти одягнув чорні окуляри, та ще й закурив? – запитав Микола.

– З добра, з добра, Миколо… Щасливий ти. У тебе діти – аж серце радіє. Вночі приїхали і всі дружно працюють, допомагають вам. Дивлюся я на вашу сім’ю і заздрю. Усі щасливі, веселі, життєрадісні… А мені й жити не хочеться. Подивися, що мій виродок зробив зі мною, – і Михайло тремтячою рукою зняв окуляри.

– Так кажеш… Твій виродок?… Пробач за відвертість, Михайле… – Микола якийсь час помовчав, потім неспішне перейшов дорогу, підходячи до брами сусіда, який усе ще тримав у руці окуляри. – Добре розмалював тебе твій синочок… А хто з нього зробив виродка? Ти, Михайле… Так, так, ти…

Михайло, який очікував співчуття і жалю, від несподіванки аж подався назад.

– Пам’ятаєш, -спокійно продовжував Микола, – як ти називав мене безсовісним і безсердечним деспотом, коли я примушував своїх дітей полоти бур’ян на грядках, сапати, щодня прибирати подвір’я, взимку увесь сніг з подвір’я викидати та промітати стежки від снігу?

А пригадуєш, Михайле, як я тобі дорікав за те, що ти з діточками граєш у карти, та ще й на гроші, розкидаєшся вульгарними словами, даючи дітям щигля? А хто посилав дітей як штрафників за програш по пиво, і разом з ними випивав?

Ти бачив колись, щоб мої діти сиділи разом з гостями за столом? Синів від армії я не відкупляв. І солдатської баланди попробували, проте не жалкують. Коли мій син прийшов з армії, то не пізніше десятої години вечора він уже мав бути вдома.

Однак найбільша твоя провина в тому, що ти хотів жити без Бога. У свята й неділі, коли люди йшли до Божого храму, з вікон твоєї хати на всю вулицю неслись “фуби-буби”, а ти з синами “різав козла” або підкидного. Люди поверталися з церкви, а ви все ще сиділи за тим самим заняттям. А коли твоя жінка казала, щоб ішов до хати, бо соромно перед людьми, то ти в присутності дітей називав її бовдуром, відьмою, дундуком і сибірським валянком. А діти раділи, що мають такого захисника.

А чи пам’ятаєш, як діти з цілої вулиці перед Зеленими святами прибирали вулицю, а ти силоміць забрав своїх дітей додому?… “Хай дурні роблять”, – казав ти.

Слухаючи те, що говорив Микола, Михайлова дружина Марта тільки тепер усвідомлювала власні помилки у вихованні дітей. Так, це вона казала дітям закривати двері перед убогими прошаками. Це вона карала дітей, коли ділились цукерками чи іншими солодощами зі своїми однолітками на вулиці. А її особиста зневага і жорстокість до чоловікової матері… Ще й дітей своїх налаштовувала проти бабусі… А найбільшою помилкою було те, що в храм Божий не ходили, самі не молились і дітей не привчали. Тепер сумління мучило Марту, що майже ніколи не приголубила дітей, напевно, тому, що від чоловіка ніколи не бачила ні ласки, ні похвали, ні розради. А як хотілося тієї ласки дітям! Так, Микола має рацію. Вони зробили з дітей виродків.

Шкода, бо вода, що потекла в річці, назад ніколи не повернеться. Якщо не гнули прутика, то й гіллю не зможуть.

Джерело truechristianity.

   

Залишити коментар

Кометарі